Стаття 191 Кримінального кодексу України є найбільш поширеною статтею для притягнення посадової особи (зазвичай, директора) компанії, який отримував грошові кошти або майна за господарськими договорами від інших суб'єктів господарської діяльності, таких як інші підприємства (навіть державні) або наприклад, банки.

Найчастіше прокуратурою і судом одні ті ж дії обвинувачених неправильно кваліфікуються по ст. 191 КК України як розкрадання грошових коштів належать банку, а також за ст. 222 КК України, оскільки кваліфікація дій по ст. 222 КК України можлива тільки при відсутності ознак розкрадання.

Розмежувальних ознакою даних складів злочинів є ознаки їх суб'єктивної сторони - утримання наміру, мотив, мета і момент виникнення. Як привласнення чужого майна дії можуть кваліфікуватися, в разі якщо на момент надання неправдивої інформації з метою отримання кредиту в особи був умисел не повертати його або особисто привласнити отримані гроші. Однак, якщо ні слідством, ні судом не встановлено і не доведено умисел на неповернення кредиту, то кваліфікація за ст. 191 неможлива.

Більш того, зазвичай юридична особа в рахунок погашення заборгованості частково оплачує заборгованість або передає заставне майно кредитору. Кредитор має право звернутися до господарського суду і стягнути заборгованість з юрособи.

Дані факти зазвичай свідчить про те, що між компанією і банком існували цивільно-правові відносини і ніякого умислу на вчинення розкрадання щодо банку у директора не було (ст. 24 КК України).

Визнання підсудного винним одночасно в скоєнні злочинів, передбачених ст.ст. 222 і 191 КК України незаконно, так як склади даних злочинів є взаємовиключними.